Сучасним українцями воно більш відоме як комуністичне свято, урочисте відзначення якого «розтягувалося» аж на два дні (чи не за рахунок тих примусових парадів, на які ходили наші батьки?). Було не зрозуміло, нудно і виснажливо. А після параду — парк і кав’ярня з морозивом як компенсація. І, звісно, повітряні кульки. Тоді я ще майже нічого не знала про працю і зовсім нічого про КЗпП…

Пізніше два святкові дні на початку травня були для мене міні-відпусткою, а іноді — покаранням, адже замість попрацювати пів травня мали: «давай після свят». У 2017 році Верховна Рада України внесла зміни до статті 73 Кодексу законів про працю України, відповідно до яких «День міжнародної солідарності трудящих» було перейменовано на «День праці».

Сама ідея Дня праці, як на мене, навряд є нині зрозумілою суспільству. Права працівників визначено на законодавчому рівні, а на випадок їх порушення — діє система державного захисту відповідних органів на самому підприємстві у вигляді комісій з трудових спорів, контролюючих органів і судового захисту з поновлення порушених прав. На демонстрації вже давно ніхто не виходить. І це логічно, адже принципи боротьби за свої права змінилися.

Головною тезою багатьох роботодавців і працівників країни з початку повномасштабного вторгнення стало гасло: КРАЇНА МАЄ ПРАЦЮВАТИ!

Непрацююча країна — це відсутність перспектив.

І всі ми разом із вами працювали, зокрема й у напрямі  практичного вирішення ключового питання — як організувати трудовий процес у період воєнного стану.

Працівники кадрових служб, зараз ви є першими на лінії оборони задекларованих та визначених у нормах законодавства прав працівників. Від ваших правильних дій у межах правового поля та застосування норм законодавства вирішуватиметься питання результатів подальших перевірок та судових розглядів. Тож сміливо можна стверджувати, що День праці — передусім наше з вами свято. Свято захисту прав працівників! І над цим потрібно працювати, що ми з вами і робимо. З Днем праці!