Травень… Цей місяць асоціюється у мене не тільки з весною, а й із неможливістю попрацювати, адже зазвичай він був найкоротшим у році за тривалістю робочого часу. Однак воєнний стан вніс свої корективи. Внаслідок того, що на період воєнного стану норми статті 73 Кодексу законів про працю України не застосовуються, травень, як і всі інші місяці, став звичайним, принаймні з позиції тривалості робочого часу. І якщо в інші місяці, коли ми відзначали різдвяно-новорічні, великодні празники, свята, пов’язані з українською державністю — у дні, коли відчувалося емоційне піднесення і гордість за свою державу, справді хотілося не працювати, а святкувати, то до травневих свят я більше нічого не відчуваю. За права працівників треба не відпочивати, а виконувати норми законодавства про працю, а у разі їх порушення — реалізовувати своє право на їх захист у встановленому Законом порядку: шляхом переговорів, страйків або в суді. Щодо свята Перемоги, то про нього, напевно, вже все й так давно сказано. Та і як говорити чи святкувати Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні у країні, яка зараз воює з тими, хто колись засуджував нацизм і війну як найважчий злочин проти людяності. Нинішня війна стерла попередню, поглинувши її жахіття ще більш вражаючими, адже розгортається просто зараз, на наших очах... І поки триває період «безсвяткових» місяців, варто подумати над переходом від «картопляно-першотравневих» свят до свят, які підтримуватимуть наші традиції та виховуватимуть патріотизм, а не забезпечуватимуть додаткові вихідні для городів і пікніків. Тож маю надію, що, відсвяткувавши Перемогу в цій війні, ми отримаємо оновлений перелік святкових днів, у якому не буде місця порожнім датам і беззмістовним подіям.