«Нам незалежність нічого не коштувала, ми не заплатили за неї кров’ю», — коли я почула це вперше, здригнулася від таких слів. Спочатку від самого факту. Потім від усвідомлення сказаного.  Так, у 1991 році українці, на щастя, не були свідками кривавих подій.  Декларація про державний суверенітет, Акт проголошення незалежності України, Всеукраїнський референдум — усе відбувалося мирно, без втрат та крові. Можливо, тому й мирно, що ми за ту незалежність на той час уже заплатили життям та волею наших предків. Не даремно чернетка Акта проголошення незалежності України замість слова «проголошення» [незалежності України] містила слово «відновлення» з огляду на те, що незалежність України [Української Народної Республіки] уже було проголошено 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом Центральної Ради. За свою незалежність ми заплатили давно, тільки не усвідомлювали того. А за 32 роки фактичної незалежності навчилися любити, цінувати її. Ніби на рівні генетичної пам’яті згадали, яку ціну за неї сплачено. Ми захопились незалежністю, а вона проросла в нас паростками та пустила коріння, стала нашою сутністю, що вирвати її можна тепер тільки із серцями. Але незалежність, напевно, існує тому, що її «залежність» захопити хоче. Дошкуляє декому наша незалежність, побороти яку можна тільки знищивши тих, хто має її  серці… І так було століттями: знищували, підкорювали, а ми і досі живі та незалежні!