Якщо ж спроєктувати філософські роздуми на стан законодавства України про працю та його зміни, анонсовані урядом наприкінці минулого року, видається, що у звичному порядку застосування трудового законодавства також панує певний безлад: є багато застарілих норм і є явища у сфері трудових відносин, які законодавством не врегульовані. Так, застосовуючи роботу працівників, які виконують її дистанційно, ми говоримо про роботу вдома (що є не зовсім правильно), тобто «підтягуємо» існуючу норму до реалій сьогодення. Це призводить до неправильного застосування норми та як наслідок — до порушення законодавства. Однак наразі іншого виходу годі й шукати!

Саме з таких неврегульованих аспектів трудових відносин має народжуватися нове дієве законодавство про працю. Сьогодні ми маємо 3 проєкти і жодної згуртованої рушійної сили, спрямованої на впорядкування законодавства про працю. Профспілки та робото-давці «тягнуть» норми законопроєктів у різні боки, намагаючись передбачити для своїх сторін якомога більше прав, а через це порушується баланс між правами та обов’язками. Нехтування обов’язками при суцільному забезпеченні прав — це розвиток у неправильному напрямку. У такій ситуації держава має стати охоронцем балансу, аби захистити своїх громадян, якими є як працівники, так і роботодавці. 

Законотворчість — складний та багаторівневий процес, тож маємо надію, що основний закон про працю, на який Україна чекає вже майже 30 років, буде прийнято не спонтанно і не тільки для «обраних», а як єдиний системний кодифікований документ, що полегшить життя і працівникам, і роботодавцям, і, відповідно, кадровикам.